Відділ освіти Свалявської районної державної адміністрації Закарпатської області

Гігантський материк духу окремі штрихи Величного Портрета Великої Ліни Костенко

Гігантський материк духу
окремі штрихи Величного Портрета Великої Ліни Костенко

Я в людей не проситиму сили, я нічого в житті не просила.

Як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.

  Я в людей попрошу тільки віри в кожне слово, почуте від мене, в кожний погляд очей моїх сірих, в кожну ласку рук нестудених.


Ліна Костенко

 

Говорити про митців, про людей слова, тим більше про людей філігранного художнього поетичного слова – дуже важко. Усе сказане тобою має бути влучним, точним, довершеним, відшліфованим, мов найкоштовніший камінь, грати всіма барвами веселки, а основне – істинним, щирим, віднайденим у схованках твоєї душі.

Ліна Василівна Костенко. Не знаю її особисто, ніколи, на превеликий жаль, не зустрічалася з нею, але полюбила цю людину на все життя. Колись у листі до Григорія Квітки-Основ’яненка Шевченко писав: «Ніколи Вас не бачив, ніколи не спілкувався, але, прочитавши Вашу ,,Марусю”, полюбив Вас на усе життя».  
 Та й справді, щоб зацікавитися людиною, збагнути духовне єство, полюбити, потрібні враження, захоплення чи то її життям, чи то її вчинками, чи то її творіннями.  
Сьогодні, у переддень її шанованої дати – 90-річчя від дня народження, мені  хочеться хоча б окремими штришками (бо ж Ліна – це гігантський материк духу!) висловитися, шановні добродії-любителі українського поетичного слова, про цю мужню жінку, глибоку  поетку, величну Людину.

1. Про Ліну Василівну – коротко.
 

Ліна Костенко – «прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка»;
вічний донор для всієї української культури;
візитна картка поетичної України;
духовний Олімп України;
гордість і окраса української нації;
совість, правда і честь нашої епохи;
людина з високорозвиненим почуттям власної гідності;
мисткиня світового масштабу…
 Це далеко не всі висловлювання-перифрази, які яскраво, навдивовижу проникливо розкривають її всеосяжну поетично-громадянську сутність.

2. Ліна Костенко – це «бунт особистості», «повстання духу», це нежіноча мужність.
В одному з інтерв’ю, яке кореспонденту Світлані Ференець пощастило взяти у 1990 році в доньки Ліни Василівни, відомої поетеси, літературознавця Оксани Пахльовської (питання – яку рису характеру як жінки, матері можна назвати головною), прозвучало щире, горде зізнання:
Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся… А мама у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням, їй крутять руки, вона б’є кулаками по «воронках»… Я жду її.
Сімдесяті… В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.
Її ім’я очолювало ганебний рейтинг заборонених імен митців країни «розвинутого соціалізму». Майже двадцятилітнє замовчування.
А вона – писала. В шухляду. «Це, мабуть, найстрашніше для поета – посилати своє слово у німоту вакууму», констатував М.Слабошпицький.  І яку треба було мати силу духа, віру, одержимість, щоб не зламатися, творчо не деградувати! А головне – не зневіритися в людяності, не озлобитися на всіх і на вся, не зненавидіти світ. «Ба така тотальна злість – смерть для поета. Навряд чи залишиться він поетом, уражений її метастазами» (М. Слабошпицький). Та Ліна попри все залишалася лицарем честі, взірцем громадянської мужності, а основне ? великою поеткою з крицевою волею та непідкупною любов’ю до людей в душі й серці. У страшні часи тотального занепаду моралі вона писала історію, історію свого народу, історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалася пам’ять, вбивана  століттями.

3. Україна й загальнолюдські чесноти в житті.
А ви думаєте, що Україна так просто?
 Україна –  це супер! 
Україна – це ексклюзив.
По ній пройшлися всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. У умовах сучасного світу їй немає ціни.

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевне, Україна.
І прозові, й поетичні рядочки належать їй, Великій українці ? Ліні Василівні Костенко. Усе життя цієї жінки стало прикладом боротьби з пристосуванством, сірістю, примітивністю. Професор Познанського університету імені Адама Міцкевича Богуслав Бакула висловився: 
Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок.
Доповнює сказане  й літературний критик Г.Клочек:
Вона органічно не приймає зраду, моральну безпринципність, усілякі поступки Злу… ? все це у її розумінні є потворним.
Від себе додам: уже  ці слова  (а скільки ще їх про неї сказано!) змальовують Ліну Костенко  справжньою, безкомпромісною Людиною-Патріоткою, Громадянкою України. Більше, ніж деякі чоловіки, вона розуміла і розуміє, чому Україна нещасна і від чого її треба вилікувати. У чотирьох епіцентрах її творчості – Пам’ять, Любов, Природа, Творчість –  також ключовим словом є Україна.
Сміливо, виважено й потужно висловлюється Ліна. Це волає її чесне, обґрунтоване пережитим, сумління. Читайте – і судіть самі.
Про владу:
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Про українських чиновників:
Чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.
Про державу:
Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: "Держава ? це я". Так, держава ? це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава ? це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
Про вирішення проблем:
У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама.
Про страх:
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
Про менталітет українців:
Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
Про Путіна:
І жах, і кров, і смерть, і відчай, і клекіт хижої орди. Маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра – ви.

4. Ставлення до популярності.
 Абсолютно парадоксальний факт: Ліна Василівна ніякими засобами не бореться за свою популярність (а скільки сил витрачають для цього багато сучасних поетів!). Вона не любить галасу, скромна й нечестолюбна, рідко бачимо її на телеекрані (хіба що в ювілейні роки). Знаю, що байдужа до  помпезності, масових зібрань на свою честь, вшановувань, поздоровлень. Розкриваю причину: великі – прості і скромні, ореол шаноби – чужий для них:
                Митцю не треба нагород,
                 Його судьба нагородила.
                 Коли в людини є народ,
                 Тоді вона уже людина.

У цьому – суть життя та вчинків людини, котра на довгі віки залишиться гордістю, мудрістю й окрасою нації, вічним моральним дороговказом.

5. Поет від Бога.
Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Василівну «царицею поезії в Україні». Вона справді – поет від Бога, людина, котрій дано глибоко почувати, точно все розуміти, а потім надзвичайно панорамно, тонко й вишукано все віддзеркалювати. Кожна поезія – океанічна глибінь, небесна прозорість, трояндова духмяність. ЇЇ вірші не читаєш – їх всотуєш, ковтаєш спрагло – не дихаючи, без зупинки, потрапляєш в невідворотну повінь солодких емоцій божественної насолоди, феєричного захоплення, потайного благоговіння. 
Благоговійте й ви, її вдячні шанувальники:
-Життя людського строки стислі:
Немає часу на поразку.  

-…нам треба поспішати. 

Зробити щось, лишити по собі.

-Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 -не треба думати мізерно.

-Усе святе, усе неповториме…

  -І не знецінюйте коштовне,
   Не загубіться у юрбі.

-Які слова страхітливі-дволикість,

Дворушництво, двозначність, двоєдушність.

-нерівня душ-це гірше, ніж майна.

-Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино!

Яка глибина, яка значущість, яка сила!  Дійсно, у цих рядках усе: і визнання, і прохання-мольба, і заклик. Сучасному поетові мало знати про біди та проблеми великого світу. Їх треба гостро відчути в собі. Так, як вона – Ліна Костенко. Тому зрозуміло: наше письменство без неї не уявляється. «Як це ми могли б бути без її слова, без її громадянської позиції? Наскільки біднішими були б усі ми за таких обставин».
А що вартує Лінина інтимна поезія?! Це жіноча Біблія відчуттів, переживань, наснажень, лестощів, любощів вічно мінливих, проте найсолодших життєвих експресій. Її любов не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова, вона глибока до самозречення, світла і прекрасна навіть тоді, коли нерозділена. Воістину – навдивовижу поезія!
6. Вічність.

І коли через сотню років хтось, хто не знає взагалі, що таке Україна, прочитає Ліну Костенко, то побачить у пречистому дзеркалі її поезій правдивого і природного в кожному жесті Івана Миколайчука, який косить у ,,халеп’ї траву”, умиротвореного Григорія Сковороду з його нетлінним ,,Садом божественних пісень”, наших славних пращурів, що йдуть ,,за часом, як за плугом”, і її високість – вічно живу Любов.

Та головне, що в цьому дзеркалі – мільйони просвітлених очей: то український народ, яким поетка пишається, боліє, марить…
І ще один штрих до портрета Ліни Костенко. Коли їй було 60 років, дочка сказала те, що могла б повторити й нині: ,,Мама дуже молода. Мамі ніколи не є років. Їй є тисячоліть – і знання, і трагедій, і пошуків, і прозрінь. І є ота мить, з якої вона знову починає життя спочатку”.

Тож нехай, вельмишановна Ліно Василівно, із чистих небесних джерел ще довгі роки ллється благодать натхнення й творчості, снаги й доброти, віри й процвітання, оптимізму й упевненості, що «суцвіття, биті холодами,

… добру зав’язь все-таки дали».
Із роси й води, дорога ювілярко!


Лариса Андрела, методист відділу освіти Свалявської РДА
                       

 



« повернутися до списку новин