Відділ освіти Свалявської районної державної адміністрації Закарпатської області

Спогади дусинських школяриків, як колись безпритульні тварини стали їхніми домашніми улюбленцями

Спогади дусинських школяриків, як колись безпритульні тварини стали їхніми домашніми улюбленцями

Нещодавно уся Свалявщина долучилася до акції милосердя «Подаруй тварині дім». Однак наші школярики займалися добрими справами і раніше, адже навчені не бути байдужими до братів наших менших.

Ось цікаві історії від учнів Дусинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Свалявської районної ради Закарпатської області.

Злата Савченко: «Це трапилося у Великодні свята. У дні, коли повинно перемагати добро, а не зло. Повертаючись із церкви, ми побачили біля воріт нашого дому побите кошеня. Воно жалібно нявкало, просячи допомоги. «Негайно веземо його до ветеринара», – не роздумуючи, мовив дідусь. Я так ним пишалася в цю мить!

Вдома я з нетерпінням чекала на повернення рідних. «Хто міг так жорстоко побити кошеня та ще й на Великдень», – думала я. Хвилини тягнулися, ніби години. Нарешті відчинилися двері і на порозі стояли рідні з кошенятком на руках. Воно спокійно спало. Я підбігла до них та почала розпитувати про стан котика. На щастя, тваринка вчасно потрапила до ветеринара. Я допомагала рідним виходити хворого. Тепер цей пухнастий ласкавий клубочок живе в нас. Скільки радості й щастя принесло кошенятко в наш дім.

Не будьмо байдужими, піклуймося про братів наших менших! Вони віддячать нам своєю любов’ю й відданістю».

 

 

Настя Козар: «Не дивлячись на те, що вдома з нами вже декілька років живе поважний і пухнастий красунчик Тіма, ряди котиків у нашій сім’ї періодично поповнюються. Вперше це сталося, коли я ще відвідувала садочок і мені було 5 років.

Якось, літнім вечором, ми допізна гуляли на вулиці, вже майже темніло. Ми почули пискливе нявчання кошеняти. Довго не могли збагнути, звідки чути звуки, потім побачили, що бідне кошеня сидить високо на дереві при дорозі. Нам знадобилася велика драбина і небагато часу. Через декілька хвилин кошеня солодко спало в облаштованій мною хатинці, адже я вирішила: воно залишається у нас жити. Звичайно, ми покупали, обробили бідну тваринку і назвали її Муркою. Згодом наша Мурка накотила нам шість (!) кошенят. Я будувала їм різні хатинки, згодом купала і вміло доглядала. Але ми розуміли, що всі вони у нас жити не зможуть, тому для деяких із них розшукали нові сім’ї. Це, звичайно, бабусі та інші родичі, а одне кошеня через оголошення в OLX забрали в добрі руки в Сваляву. Через деякий час, вже дорогою зі школи, я знову підібрала чорненьку кицю, яка рік жила у нас, поки не знайшли їй нових хазяїв. Так періодично у нас перебуває від трьох до семи котиків. Усі вони найкращі й доглянуті. Можна ще багато написати про такі «котячі» історії, тому з упевненістю і без перебільшення хочу сказати, що я – справжній волонтер. Мої котики – це не просто захоплення і радість, це покликання, яке стало невід’ємною частиною життя».

 

 

 

Іван Ковач: «Пізно ввечері ми з татком поверталися з прогулянки. Було холодно й темно. Я міцно стискав батькову руку. Раптом ми почули, як хтось жалібно нявкає. «Татку, це котик!» – крикнув я. Батько підсвітив ліхтариком, і ми побачили зіщулене маленьке кошеня. «Візьмімо його додому», – попросив я татка.

Тепер у нас живе наша улюблена Мурка».

 

 



« повернутися до списку новин