Відділ освіти Свалявської районної державної адміністрації Закарпатської області

Життя огорнене ореолом любові

      „Бути справжньою людиною – це значить віддавати сили своєї душі в ім’я того, щоб інші довкола тебе були красивішими, духовно багатшими, щоб у кожного, з ким ти в житті  зустрічаєшся, залишалося щось хороше від тебе”.

    Василь Сухомлинський.

 

       Старенький альбом зі світлинами. Вона проводить рукою по його сторінках з такою любов’ю, що на мить здалося, ніби сіро-жовті фотографії засяяли чи то живістю, чи то жвавістю, але майже однозначно – теплотою. Героїв знімків, своїх „таких уже дорослих третьокласників”, як і те, якою, з часів раннього радянського періоду була Свалявська ЗОШ І-ІІІ ступенів №3, де майже чверть століття працювала вчителем початкової ланки Марія Іванівна Олашин, пам’ятає настільки добре, немов іще тільки вчора розповідала їм десятки цікавих фактів та сотні непрописних життєвих істин.

„Вони ж мене на все життя запам’ятали! Не відповідати їм взаємністю було б з мого боку нечесно”, – коментує візаві, а я ловлю себе  на думці, що моя співрозмовниця таки права, адже ми і справді можемо не пам’ятати багатьох важливих, й, здавалося б, очевидних для нас речей, подій чи фактів, але всі ми, переконана, свято бережемо спогади про свого першого вчителя чи вчительку.

      Це нині для того, аби довідатися, чим живе рідна її серцю навчальна установа, колишній освітянці достатньо просто виглянути з вікна власної вітальні, де майже все шкільне подвір’я знаходиться, як на долоні, а у далекому 1946 році, коли вихованка багатодітної родини лише вступала до Мукачівського педагогічного училища, вона навіть не здогадувалася, що нести школярам омріяний світоч науки їй доведеться, щоденно долаючи пішки 12 кілометрів стежкою, яка пролягала через лісові хащі. Та смертельна вранішня втома чи ризик зустріти на шляху хижого сіроманця здавалися Марійці несуттєвими, адже там, у сусідньому від її рідного Кальника присілку – Кузьмині, молоду педагогиню Марію Шкобу чекали близько 25 хлопчиків та дівчаток – першачків та третьокласників. Їх випускниця Мукачівського педучилища вчила по черзі, бо інакше у неї просто не виходило: ані окремого приміщення на трьох-чотирьох учнів, ані доплати за різновікову завантаженість, ані будь-яких інших „вчительських привілеїв”, які отримували її колеги на всій території СРСР, молода спеціаліст не отримувала, але своєю опікою та піклуванням, незалежно від віку та соціального статусу, огортала усіх учнів.

       –Донині пам’ятаю ті маленькі голівки, у яких роїлося десятки „А чому?” щоуроку, їхню радість, коли вдавалося правильно і каліграфічно вивести рівненькі букви у рядочок, ту, майже ейфорію, коли хтось із молодших примудрявся завчити напам’ять бодай один куплетик із вірша, призначеного для старших учнів. А ще – голодні оченятка дітлахів з бідніших родин. – При цих словах у очах оповідачки з’явилася тінь смутку. – Але інколи я все ж хитрувала – мовить гордо, з радістю і, трохи примруживши очі:

         – „А мене хлібом пригостиш?” – питалася у другокласниці Віри, мама якої у міській їдальні працювала.  Я знала, що Віруня мала щедру душу. Як попросиш – не відмовить. А ще знала, що у її родині завжди був і хліб, і до хліба, тож інколи дозволяла собі трохи повипрошувати. Мовби – для себе, але насправді нишком ділилася з тими, чиї торбинки були порожніми. Навіть той кусень, що його приносила з дому, завжди ділила між дітьми. Не знаю, хто із них і ким точно став у дорослому житті за професією, але одне можу сказати з упевненістю – жадібними ці діти точно не виросли, – розповідає Марія Іванівна.

         Не хочу, аби читач помилково подумав, що долею своїх вихованців вчителька аж ніяк не цікавилася – якраз навпаки: маючи гарну пам’ять, знала чи не весь родовід  хлопчиків та дівчаток, їхні смаки, звички та захоплення – просто  професійна стежка  знову привела дівчину до рідного Кальника.

        –Не знаю, чи то зірки на небосхилі нарешті склалися в рядочок, чи хтось із освітніх „верхів”, котрі засідали тоді у райвно, таки дотямив, що молодій дівчині на роботу у холодну пору року крізь ліси добиратися – якось негоже, а все ж після року трудової діяльності у Кузьмино я перейшла працювати до Кальницької восьмирічки. Мамчиній радості не було меж, бо, як-не-як, а моє нове призначення означало, що відтепер більше часу вдома проводитиму. Отже, її натрудженим рукам з мого боку буде уже суттєва підмога, – каже вчителька, дбайливо розмотуючи клубок своїх спогадів.

         Та для моєї героїні зірки склалися не тільки в рядочок, а ще і в щасливий весільний віночок – 1951 року дівчина виходить заміж за редактора газети „Партійний листок”, що випускалася при Ракошинській машинно-тракторній станції Іллю Олашина, у шлюбі з яким проживе аж допоки у чоловіка передчасно не перестане битися серце. Тридцять чотири щасливих і сонячних роки.

      За цей час у подружжя з’явиться двійко чудових доньок Надія та Наталія, вони встигнуть звити у нашому місті справжнє сімейне гніздечко, разом займатимуться ніби й кожен своєю, а все ж більше спільною кар’єрою. Бо це саме вона, – його Марія, буде поруч, коли „пишучий” очільник „Партійного листка” стане студентом Вищої школи і здобуде омріяний фах журналіста, це вона терпляче чекатиме повернення чоловіка із численних відряджень та поїздок, пов’язаних із виконанням найрізноманітніших редакційних завдань, це поруч із нею Ілля Михайлович Олашин стане секретарем  райкому партії, очільником „Ленінського шляху” Свалявщини.  І навіть коли у редакції ламатимуться лінотипи, а відчуття людської справедливості часто-густо спонукатимуть іти наперекір партійній ідеології – його дружина завжди буде поруч.

       У Сваляві Марія піде працювати до маленької третьої щколи, яка пізніше стане великою, а головне – загальноосвітньою, жінка стане невід’ємною частинкою дружнього колективу, за свою сумлінну працю, покладену на розвиток підростаючого покоління, буде удостоєна багатьох грамот, нагород, серед яких і Почесна Грамота Міністерства освіти і науки України. Мине зовсім мало часу, і Марія доведе, що є гідним представником освітянської інтелігенції. І все це поруч зі своїм Олашиним. Та хоч багатьом спільним планам подружжя через примхи долі здійснитися так і не судилося, проте історія їхнього знайомства, любові, підтримки та порозуміння варта того, аби бути описаною на сторінках улюбленого часопису. І навіть не „одним абзацом”.

      Їхня зустріч немов би списана зі кіносценарію радянської епохи, в якому скромний і харизматичний головний герой потрапляє у Будинок культури та побуту, де на танцях не без сторонньої допомоги, звичайно, знайомиться із дівчиною, в яку зрештою закохується.

Все чесно-чесно саме так і було! От тільки танцювальні, так би мовити, урочистості проходили не в Будинку культури, а в сільському клубі.

      У ролі цімбори-сватача виступив старший брат моєї героїні, який працював агрономом у Ракошинському колгоспі. Тому самому, при якому функціонувала машинно-тракторна станція, де видавали „Партійний листок”.

        У Кальнику того дня якраз святкували Другу Пречисту, тож, користуючись нагодою, колега-агроном запросив тезку-газетяра у гості. Щоправда, Ілля Михайлович погодився не відразу, а лише після того, як товариш пообіцяв познайомити його із сестрою. Про те, яка Марійка у них хазяйновита, розумна, турботлива і як її  люблять та поважають колеги,  учні, а також батьки вихованців, Ілля Олашин від Іллі Шкоби чув не один раз. А ще новинкареві „сорока на хвості принесла”, що сестра-педагогиня у кальницького агронома є завидною красунею. Тож молодий Олашин такого шансу на знайомство вирішив не упускати, а, як-то кажуть, прийшов, побачив, переміг, а як точніше – то щасливо одружився.

        Спочатку  молоде подружжя тулилося у тому ж таки Кальнику, пізніше обживали нині не функціонуюче приміщення Свалявської райсанепідемстанції, і вже потім – простору квартиру у центрі Сваляви, що дісталася їм за обміном. Та головне не те, де вони жили і як часто змінювали обійстя, а те, яка тепла і по-справжньому любляча атмосфера панувала у їхньому домі.

        У любові чоловік і дружина виховували своїх дітей. Донькам вони ніколи не наказували вчитися чи робити що-небудь із примусу. І мама, і тато завжди давали їм право на вибір: складні і доленосні рішення  приймалися відкрито, з урахуванням інтересів, і обов’язково – за круглим робочим батьківським столом. А ще подружжя Олашиних завжди було взірцем і прикладом наслідування. І не тільки через свій особливий соціальний статус „партійно-освітньої інтелігенції”, а насамперед – у самопожертві та відданості.

      Страшний діагноз, що його свого часу поставили Марії Іванівні лікарі, міг назавжди покласти кінець їхньому спільному подружньому щастю, але дозволити тій, яка ощасливила його бути люблячим  і найкращим у світі батьком, піти у засвіти, Ілля Олашин просто не міг. Цілих сім довгих років він щоденно відвойовував кохану у смерті, бо знав – зорями на його життєвому небосхилі були саме її зіниці. Хвороба дружини відступила саме завдяки повсякчасній турботі, хоча з кожним днем здоров’я у його міцному і дужому тілі ставало дедалі менше. Чоловік, який ніколи ні на що не скаржився, пішов з життя тихо і спокійно, залишивши по собі десятки теплих спогадів, публікації у газетних підшивках та відлуння безмежної поваги, яку до особистості Іллі Олашина відчували сучасники.

         А Марії на згадку про чоловіка з речей лишилась лише низка фотографій, об’ємна бібліотека та картина, подарована колегами-журналістами „Дорогому Іллі Михайловичу Олашину в день його другого 30-річчя”, які Марія Іванівна ніжно береже. А  його зриме і любляче нею продовження – доньки Надія та Наталія в  (до слова, обоє стали вчителями).

Нині ж життєствердною радістю для педагогині є четверо внуків та п’ятеро правнуків, котрі продовжують коріння закладеної нею учительської династії, та щира вдячність усіх її колишніх вихованців.

        Нещодавно Марія Іванівна Олашин відсвяткувала мудрий 90-літній ювілей. З цієї нагоди іменинницю вітали родичі, друзі і начальник відділу освіти Свалявської РДА Е. В. Грабар, яка, вручивши вчительці-пенсіонерці грамоту за значний внесок у освітній процес та розвиток підростаючого покоління, наважилася спитати про секрет її довголіття. 

Ювілярка, усміхаючись, відповіла: „На довгий вік Господь благословляє те життя, яке огорнене ореолом любові”.

Зі святом! З роси і води!    

 

       10 квітня 2019 року в Обласному будинку дитини за участі Генерального консульства Угорщини в м. Ужгород Йожефа Бугайла, першого заступника голови Закарпатської обласної ради Йосипа Борто, головного педіатра Департаменту охорони здоровя Закарпатської обласної державної адміністрації Михайла Радь, голови Свалявської районної ради Мирослави Ливч, заступника Свалявського міського голови Тетяни Белли,  голови Благодійного фонду ТУКЗ – КМКSZ, господаря закладу Володимира Бейреша, гостей української й угорської сторін  представників засобів масової інформаціїта працівників Обласного будинку дитини відбулося урочисте відкриття навісу для твердого палива, передачі побутового інвентарю та мікроавтобусу  для перевезення дітей.

        Вже вкотре Генеральний консул Угорщини у м.Ужгород та представник благодійного фонду ТУКЗ – КМКSZ навідуються  до Обласного Будинку дитини й з огляду на важливість інтересів дітей, які є нашим майбутнім, надають допомогу для покращення умов життя більш як ста вихованцям, котрі потребують особливої опіки.

        Сьогодні, у нелегкий для нашої країни час, їхня  допомога – це неоцінений внесок у розвиток благодійності  і, безсумнівно, відчутна допомога  закладу та діткам, що  виховуються тут.

«Людська доброта не має границь, співчуття і співпереживання не мають обмежень і кордонів», — це неодноразово доводять меценати дітей-сиріт, що виховуються в Будинку дитини, вболіваючи за дитячі долі.

         Надаючи допомогу, Ви даруєте не просто матеріальні цінності, а віддаєте часточку себе знедоленим хлопчикам та дівчаткам. Адже робити добро – це так прекрасно, коли посміхаються діти, коли їхні оченяти сяють від захвату і щастя, а рученята протягуються до людей, які готові віддати свою щиру любов і тепло – констатувала під час свого виступу очільницяСвалявщини Мирослава Ливч.

       Приємно усвідомлювати, що на нашому шляху зустрічаються люди,чиї серця, наміри і дії спрямовані на творення добра та віри в краще майбутнє маленьких українців.Ваша благодійність заслуговує поваги, вдячності та високої оцінки.

       Минають роки, а добрі стосунки, вчинки, зроблені від щирого серця, постійна готовність прийти на допомогу нашим діткам залишаються незмінними. Не винятком став і 2019 рік – рік надії і віри у краще майбутнє наших дітей і всієї України. Нині 120 офісних стільців, 50 дитячих стільчиків, 15 офісних столів та 20 пеленальних комодів не тільки зроблять перебування вихованців у цих стінах комфортнішим, а й щоденно даруватимуть їм хоча й маленьку, але таку необхідну кожному радість.

      Низький уклін вам, дорогі благодійники, та щире спасибі за все, що Ви робите для наших дітей. Спасибі за те, що Ви вмієте розділити любов з тими, кому на цій землі її не вистачає, а головне, що даруєте нашим дітям можливість відчувати себе щасливими і потрібними.

     Щира вдячність за неспокій, дивовижну щедрість душі, благородство помислів. Нехай ваші старання будуть у радість дітям. Будьте завжди здоровими, щасливими, радісними. Невичерпного вам натхнення, процвітання у подальшій вашій діяльності та реалізації всіх благородних задумів, благословенних Богом і людьми. Хай Господь сторицею віддячить вам за розуміння, підтримку і часточку душі, подаровану нашим дітям.

 



« повернутися до списку новин